ПРАВОВІ ТРАНСПЛАНТАНТИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЮРИДИЧНОГО ПОЗИТИВІЗМУ

Анотація

У статті здійснюється теоретико-методологічний аналіз співвідношення підходу правових трансплантантів і традиції юридичного позитивізму в контексті сучасного порівняльного правознавства. Актуальність дослідження зумовлена інтенсивними процесами правової глобалізації, які сприяють активному запозиченню правових норм, інститутів та ідей між національними правопорядками, а також загострюють дискусії щодо природи права, механізмів його розвитку та ролі соціокультурного контексту у правових змінах. У центрі уваги перебуває концепція правових трансплантантів, сформульована А. Ватсоном, яка виходить із припущення про відносну автономію права та можливість перенесення правових норм між різними правовими системами без істотної трансформації їх змісту. У статті показано, що така позиція має очевидні точки дотику з юридичним позитивізмом, зокрема через нормоцентричний підхід, ігнорування позанормативних чинників та акцент на формальній визначеності права. Водночас доводиться, що зведення підходу правових трансплантантів до позитивістської парадигми є методологічно спрощеним і не відображає всієї складності цього феномену. Особливу увагу приділено науковій дискусії між прихильниками та критиками правових трансплантантів, зокрема аналізу аргументів П. Леграна, який ототожнює цей підхід із юридичним позитивізмом і піддає його критиці за ігнорування культурного виміру права, а також позиції М. Гражде, який заперечує таке ототожнення і наголошує на надпозитивістському характері правових запозичень. У статті обґрунтовується, що правові трансплантанти охоплюють не лише формально закріплені норми, але і доктринальні ідеї, стилі правового мислення та інтерпретаційні практики, що виходять за межі класичного позитивізму. Результати аналізу засвідчують, зо підхід правових трансплантантів не може бути однозначно інтерпретований у межах жодної з класичних теорій права. Він поєднує елементи нормативного аналізу з визнанням складних процесів смислової трансформації права, що дозволяє розглядати його як самостійний методологічний напрям у порівняльному правознавстві. Зроблені висновки мають значення для подальшого розвитку теорії права, методології порівняльно-правових досліджень та осмислення правових реформ в умовах європейської інтеграції України.