Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична)

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТУ В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМ КОНТРОЛЮ

Максим Валерійович Гаріфуллін — 2026-04-23

У статті здійснено комплексний аналіз правового забезпечення комплаєнс-менеджменту в умовах цифровізації управління та впровадження автоматизованих систем контролю в Україні. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією державного й корпоративного сектору, а також зростанням ролі цифрових технологій у прийнятті управлінських рішень. У контексті розвитку електронного урядування комплаєнс-менеджмент розглядається як ключовий інструмент забезпечення законності, прозорості, підзвітності та зниження корупційних ризиків. Визначено теоретичні засади комплаєнсу як системи внутрішніх політик, процедур і механізмів контролю, спрямованих на забезпечення відповідності діяльності організацій вимогам законодавства, етичним стандартам і внутрішнім нормативам. Підкреслено його мультидисциплінарний характер та значення для формування культури доброчесності. Проаналізовано стан нормативного регулювання в Україні та встановлено відсутність єдиного законодавчого визначення комплаєнс-системи як самостійного правового інституту. Наголошено на важливості гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами, зокрема вимогами GDPR та стандартом ISO 37301:2021. Розкрито вплив цифровізації на трансформацію адміністративних процедур і систем внутрішнього контролю. Автоматизовані системи управління, ERP-платформи та технології штучного інтелекту розширюють можливості моніторингу ризиків і запобігання порушенням. Водночас окреслено ризики алгоритмічних упереджень, кіберзагроз, непрозорості автоматизованих рішень і складності встановлення юридичної відповідальності. Обґрунтовано необхідність формування комплексної моделі правового забезпечення цифрового комплаєнс-менеджменту, що включає нормативне закріплення обов’язків організацій щодо внутрішнього контролю, стандарти прозорості алгоритмів, механізми аудиту та ефективну взаємодію внутрішнього й зовнішнього нагляду. Підкреслено, що результативність комплаєнс-систем залежить не лише від технологій, а й від організаційної структури, цифрової грамотності персоналу та інтеграції процедур відповідності в управлінські процеси. Зроблено висновок, що цифровий комплаєнс-менеджмент є стратегічним інструментом модернізації державного управління та бізнесу, який сприяє зміцненню верховенства права, підвищенню довіри до інституцій і формуванню прозорого правового середовища. Його ефективність можлива лише за умови поєднання технологічних інновацій із чітким правовим регулюванням та етичними стандартами.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОЦЕДУРИ КОНТРОЛЮ ЗА ОБІГОМ ЗБРОЇ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА

Юрій Юрійович Козар — 2026-04-23

У статті здійснено комплексний аналіз адміністративних процедур контролю за обігом зброї в Україні крізь призму міжнародних стандартів, зокрема практики Європейського Союзу. Актуальність дослідження зумовлена зростанням загроз, пов’язаних із незаконним обігом зброї, а також необхідністю підвищення ефективності державного контролю у сфері громадської безпеки. Автори підкреслюють, що адміністративний контроль виступає ключовим превентивним механізмом, який поєднує регулятивні та охоронні функції держави, забезпечуючи дотримання встановлених правил ще до виникнення правопорушень. Особливу увагу приділено характеристиці адміністративно-правових механізмів, серед яких визначальними є ліцензування, дозвільна система, реєстрація зброї та наглядові процедури. Встановлено, що ефективність цих інструментів залежить від їх прозорості, узгодженості та належного інституційного забезпечення. Проаналізовано також міжнародні стандарти, які формують сучасні підходи до контролю за обігом зброї, зокрема вимоги щодо ліцензування, обліку, маркування та міждержавної співпраці. У статті здійснено порівняльний аналіз української та європейської практики. Виявлено, що в Україні існує розгалужена нормативна база, однак вона характеризується фрагментарністю та недостатнім рівнем цифровізації. На відміну від ЄС, де широко застосовуються електронні реєстри та інтегровані системи обліку, українська система потребує модернізації. Окремо розглянуто проблеми застосування адміністративних санкцій та доказування правопорушень. Узагальнюючи результати, автори обґрунтовують необхідність удосконалення законодавства, впровадження цифрових технологій, підвищення прозорості процедур та гармонізації з європейськими стандартами. Це сприятиме підвищенню ефективності контролю та зміцненню громадської безпеки.

ДЕТЕРМІНАНТИ ВІЙСЬКОВИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У ДЕРЖАВНІЙ ПРИКОРДОННІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Ярослав Олександрович Кушнір — 2026-04-23

Статтю присвячено дослідженню детермінант військових адміністративних правопорушень у діяльності Державної прикордонної служби України в умовах дії правового режиму воєнного стану. Актуальність теми зумовлена трансформацією характеру оперативно-службової діяльності прикордонників, зростанням рівня безпекових загроз, підвищеним психоемоційним навантаженням на особовий склад та необхідністю забезпечення належного рівня військової дисципліни особливо в умовах збройної агресії російської федерації проти України. У статті обґрунтовано доцільність розгляду причин і умов вчинення військових адміністративних правопорушень через узагальнюючу категорію «детермінанти», що дозволяє подолати формальне розмежування між причинами та умовами й зосередитися на чинниках, які реально впливають на формування протиправної поведінки. Методологічною основою дослідження є положення кримінологічної теорії детермінації, напрацювання адміністративної деліктології та системно-рівневий підхід, відповідно до якого детермінанти аналізуються на макро-, мезо- та мікрорівнях соціальної організації. З урахуванням статистичних даних та практики діяльності ДПСУ обґрунтовано доцільність зосередження уваги на двох найбільш поширених військових адміністративних правопорушеннях: розпиванні алкогольних, слабоалкогольних напоїв або вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів (ст. 172-20 КУпАП) та порушенні правил несення прикордонної служби (ст. 172-18 КУпАП). Доведено, що правопорушення, передбачені ст. 172-20 КУпАП, детермінуються переважно суб’єктивними чинниками мікрорівня за наявності мезорівневих організаційно-службових тригерів, тоді як порушення правил несення прикордонної служби мають виразно мезорівневий характер і зумовлюються особливостями організації оперативно-службової діяльності у підрозділах охорони державного кордону. Зроблено висновок, що превентивний потенціал протидії військовим адміністративним правопорушенням у ДПСУ зосереджений насамперед на мезо- та мікрорівнях, де можливе цілеспрямоване управлінське та виховне втручання.

ДО ПИТАННЯ ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПУ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ У МЕХАНІЗМІ НАДАННЯ СТАТУСУ ДИТИНИ, ЯКА ПОСТРАЖДАЛА ВНАСЛІДОК ВОЄННИХ ДІЙ ТА ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Юрій Степанович Назар — 2026-04-23

У статті проаналізовано проблеми дотримання принципу правової визначеності у механізмі надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Наголошено, що принцип правової визначеності як один з основних елементів верховенства права у сучасних умовах має стати «дорожньою картою» для правотворчості та правозастосування з метою забезпечити передбачуваність ситуацій і правовідносин, а також стабільність правового становища особи. Відзначено, що неузгодженість норм законів, які регулюють одну і ту ж сферу, колізії норм права в нормативно-правових актах різної юридичної сили, їх вплив на правозастосовну практику призводять до недотримання в окремих випадках принципу правової визначеності під час надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Необхідним є внесення змін до Закону України «Про охорону дитинства» і Порядку надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, якими було б усунено неузгодженість і невідповідність між нормами права у цих актах та Законі України «Про соціальний захист та підтримку дітей, які постраждали внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, та внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання соціальних послуг та виплат» (Закон № 3999-IX). Однак, ще до внесення відповідних змін до законодавства, принцип правової визначеності дає можливість використовувати пріоритет застосування норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням (in dubio pro tributario). Органи опіки і піклування та суди, керуючись принципом забезпечення найкращих інтересів дитини, мають можливість для надання статусу дитини, яка постраждала від воєнних дій чи збройних конфліктів, застосовувати поняття «психологічне насильство», визначене у Законі № 3999-IX, а не в Порядку. Це дозволить захистити (шляхом надання відповідного статусу) права дітей, які зазнали моральних та психологічних страждань через те, що вони стали свідком жорстоких подій (ракетних обстрілів, травмування чи загибелі людей), спричинених збройною агресією російської федерації проти України не в населених пунктах, розташованих на територіях безпосередніх воєнних (бойових) дій.

МОБІЛІЗАЦІЙНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ПРАВОВІ РИЗИКИ ТА ІНСТИТУЦІЙНІ ПРОГАЛИНИ

Юрій Андрійович Шевчук — 2026-04-23

У статті здійснено комплексний правовий та інституційний аналіз мобілізаційних повноважень органів місцевого самоврядування України в умовах воєнного стану та трансформацій системи публічного управління. Посилення ролі територіальних громад у забезпеченні обороноздатності держави зумовило суттєве розширення їх компетенції у сферах мобілізаційної підготовки, військового обліку, оповіщення населення, взаємодії з територіальними центрами комплектування, бронювання працівників і матеріально-технічної підтримки сил оборони. Практика реалізації зазначених повноважень продемонструвала як високий рівень адаптивності місцевого самоврядування, так і наявність низки системних труднощів. У дослідженні уточнено дефініції мобілізації, мобілізаційної підготовки та особливого періоду, визначено місце громад у механізмі національної безпеки, розмежовано компетенцію органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій і військових адміністрацій. Проаналізовано еволюцію нормативної бази 2022–2025 років, що спрямована на деталізацію процедур призову, цифровізацію військового обліку та посилення відповідальності посадових осіб. Особливу увагу приділено правовим ризикам, які виникають у процесі виконання мобілізаційних завдань на місцевому рівні. Серед них виокремлено колізійність законодавства, небезпеку порушення прав громадян, імовірність зловживань, проблему надмірної персональної відповідальності та залежність ефективності рішень від якості міжінституційної координації. Водночас війна виявила інституційні прогалини, пов’язані з нестачею спеціалізованих підрозділів, кадрових ресурсів, усталених процедур взаємодії та алгоритмів передачі повноважень між військовими адміністраціями і виборними органами. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення нормативного регулювання, розвитку професійної спроможності громад, запровадження стандартизованих механізмів співпраці та забезпечення балансу між централізованим управлінням обороною і принципами децентралізації. Результати дослідження спрямовані на формування стійкої моделі локальної участі у загальнонаціональній системі безпеки.

ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ ПІДСТАВ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Маркіян Володимирович Вульчин — 2026-04-23

У статті на підставі аналізу положень концепції допустимості обмежень прав і свобод людини, теорії доказування, функціонального призначення запобіжних заходів у кримінальному провадженні, їх нормативно-правової регламентації та практики застосування під час досудового розслідування в умовах воєнного стану розкриті особливості доказування підстав застосування запобіжних заходів. Визначено, що доказування підстав застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування в умовах воєнного стану здійснюється в рамках екстраординарного порядку збирання доказів та їх дослідження слідчим суддею, визначеного нормативними приписами ст. 615 КПК України, за умови неможливості здійснити такі процесуальні дії в порядку, визначеному главою 18 КПК України. Підтримана точка зору щодо неможливості застосування при оцінці фактичних даних, які можуть виступити підставами для застосування запобіжних заходів, стандарту доказування «поза розумним сумнівом». На підставі вивчення ухвал слідчих суддів щодо обрання запобіжних заходів з’ясовано, що у порівнянні з іншими процесуальними рішеннями, для визначення підстав їх застосування використовуються два стандарти доказування: «обґрунтована підозра» щодо з’ясування наявності фактичних даних, які є достатніми для переконання об’єктивного та стороннього спостерігача, що особа могла вчинити правопорушення, у якому її підозрюють; «достатня підстава» – для встановлення наявності ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою ст. 177 КПК України, а також інших обставини, які впливають на обрання виду запобіжного заходу, наведених у ст. 178 КПК України. Визначені типові підстави застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування у ситуації, пов’язаній із затриманням особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення в результаті здійснення невідкладних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, та у ситуації, коли повідомлення особі про підозру здійснюється в результаті тривалого процесу збирання доказів її провини у вчиненні кримінального правопорушення.

ВИРІШЕННЯ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ УПУЩЕНОЇ ВИГОДИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Віра Вячеславівна Навроцька — 2026-04-23

Констатовано неприйнятність залучення арсеналу сил та засобів кримінального процесу для вирішення питань відшкодування упущеної вигоди при розгляді цивільного позову. Доведено, що упущена вигода – це доходи потенційні, які лише можуть бути отримані за певних умов. Обґрунтовано неможливість встановлення умислу щодо упущеної вигоди як обставини, якої не існувало, чи наявність якої не доведена на момент вчинення інкримінованого особі діяння. Вказано, що розмір неодержаних доходів зазвичай залежить не від поведінки фактично винного, а, передусім, від заходів вжитих чи не вжитих постраждалим, діяльності органів, що ведуть кримінальний процес. Водночас розмір наслідків, завданих кримінальним правопорушенням чи іншим суспільно небезпечним діянням, не повинен бути обумовлений недоліками у роботі органів держави, котрі повинні розкривати та розслідувати такі діяння. Обґрунтовано, що упущена вигода не є шкодою, завданою кримінальним правопорушенням чи іншим суспільно небезпечним діянням. А відтак, на працівниках органів, що ведуть кримінальний процес, і не лежить тягар доказування відповідної обставини. Її не слід встановлювати у кримінальному процесі навіть тоді, коли цивільний позивач готовий повністю брати тягар доказування неодержаних доходів на себе. Констатовано, що матеріальні, часові та інші ресурси у кримінальному провадженні слід застосовувати раціонально – для встановлення лише тих обставин провадження, що входять до предмету доказування.

ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕЗАКОННОГО ОБІГУ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

Василь Тарасович Петрик — 2026-04-23

У статті досліджується оперативно-розшукова характеристика незаконного обігу вогнепальної зброї як цілісного та динамічного процесу, що включає сукупність взаємопов’язаних етапів злочинної діяльності. Актуальність теми зумовлена сучасними безпековими викликами, пов’язаними з поширенням зброї в умовах воєнного стану та активізацією злочинних мереж. На відміну від традиційних підходів, обґрунтовується необхідність аналізу незаконного обігу зброї як комплексного явища, орієнтованого на практичні потреби оперативно-розшукової діяльності. Доведено, що незаконний обіг вогнепальної зброї є не окремим злочином, а сукупністю взаємопов’язаних дій, які можуть кваліфікуватися за різними нормами кримінального законодавства. Це дозволяє розглядати його як процес із різними стадіями, кожна з яких має власні ознаки, способи вчинення та суб’єктний склад. Інтегративний характер оперативно-розшукової характеристики пояснюється поєднанням кримінально-правових, криміналістичних і кримінологічних підходів. Метою дослідження є визначення структури та змісту оперативно-розшукової характеристики незаконного обігу зброї. До її основних елементів віднесено: предмет незаконного обігу, оперативно значущу поведінку та осіб – носіїв такої поведінки. Предметом визначено вогнепальну зброю і боєприпаси, що виступають об’єднуючим чинником усіх етапів незаконної діяльності. Центральним елементом є оперативно значуща поведінка, яка охоплює дії суб’єктів на всіх етапах обігу. Запропоновано виокремлення таких етапів: отримання зброї, її інфільтрація у незаконний обіг, реалізація або придбання, виготовлення чи ремонт, утримання, переміщення та утилізація. Наголошено, що ці етапи не є жорстко послідовними та можуть комбінуватися залежно від умов і можливостей злочинців. Охарактеризовано основні джерела надходження зброї, способи її маскування, канали збуту, включаючи використання Інтернету та посередників, а також сучасні технології виготовлення і перероблення. Підкреслено, що складність ідентифікації зброї зумовлена поєднанням легальних і нелегальних каналів її обігу. Значну увагу приділено особам – носіям оперативно значущої поведінки, яких класифіковано залежно від етапів незаконного обігу. Встановлено, що вони можуть виконувати різні ролі – від первинного заволодіння зброєю до її транспортування, реалізації чи легалізації, що свідчить про гнучкість злочинних схем. Акцентовано вплив воєнного стану на масштаби незаконного обігу зброї, що пов’язано з доступністю зброї та недоліками контролю. Зроблено висновок, що запропонована характеристика має комплексний характер і може бути використана для підвищення ефективності оперативно-розшукової діяльності у сфері протидії незаконному обігу зброї.

ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ НА ЗАЛІЗНИЦІ

Ірина Ростиславівна Серкевич — 2026-04-23

У статті з позиції комплексного системного підходу досліджено спеціальні знання, що застосовуються в розслідуванні кримінальних правопорушень на залізничному транспорті. Аналіз практики використання спеціальних знань при розслідуванні кримінальних правопорушень у пасажирських поїздах, свідчить про наявність невирішених організаційних, правових, науково-технічних і методичних проблем, що негативно позначається на результативності розслідування. Це вимагає проведення наукових розвідок з позиції науки криміналістики та зумовлює актуальність теми статті. Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у процесі використання спеціальних знань при розслідуванні кримінальних правопорушень у пасажирських поїздах. Предмет становлять сукупність правових норм і теоретичних положень, що регламентують використання спеціальних знань у криміналістиці. Спеціальні знання – це знання в галузі науки, техніки, мистецтва, виробництва та надання послуг, релігії, спорту, колекціонування і інших галузей людської діяльності. Зазначено, що специфікою, яка визначає інформаційне забезпечення розслідування, є пізнання події кримінального правопорушення, виявлення криміналістично значущої інформації, що характеризує подію правопорушення та окремі його елементи з урахуванням особливостей залізниці, обумовленої значною протяжністю маршрутів слідування, цілодобовим режимом функціонування, великим пасажиропотоком, значною відстанню між зупинками по ходу слідування. Специфіка взаємодії слідчого або дізнавача та поліцейських оперативно-розшукових підрозділів зі спеціалістами в процесі розслідування кримінальних правопорушень, вчинених у поїздах, визначається умовами перевезень пасажирських поїздів. Це визначає різницю у підходах до провадження слідчих дій у пасажирських поїздах та інших об’єктах, для яких зазначені умови не характерні.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАПОЗИЧЕННЯ ДО ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЛОКАЛЬНОГО ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ ПОЛЬЩІ

Любомира Володимирівна Мелех — 2026-04-23

У статті проаналізовано правову природу та особливості запозичення локального правового забезпечення охорони праці Польщі до трудового законодавства України. Система правового регулювання трудових відносин, гарантування безпеки праці та належної її оплати в Україні потребує суттєвого удосконалення через невідповідність чинного законодавства сучасним соціальним потребам та його застарілість. На основі проведеного аналізу констатуємо, що реформування не завжди може бути ефективним, особливо якщо воно здійснюється без спільної мети та непослідовно. Реформування правового закріплення локального правового регулювання охорони праці є ще більш складним процесом, оскільки його не можна реалізувати виключно примусовими заходами – воно потребує підтримки з боку учасників трудових відносин та прогресивного підходу до його сприйняття. Таким чином, дослідження специфіки локального правового регулювання охорони праці в Польщі дає змогу висвітлити різні моделі його законодавчого закріплення та співвідношення з централізованим законодавством. Водночас питання особливостей локального правового регулювання охорони праці в Польщі залишається малодослідженим. Розглянуто також, що в умовах поширення трудової міграції, зумовленої як низьким рівнем комфортності праці в Україні, так і складними економічними обставинами, запозичення досвіду локального правового регулювання охорони праці Польщі дає змогу оперативніше та на місцевому рівні вирішувати існуючі проблеми безпеки праці. Вимоги до рівня охорони праці на всій території Польщі є уніфікованими та надзвичайно жорсткими, тому вивчення специфіки локального правового регулювання охорони праці в різних країнах спрямоване на визначення шляхів їх інтеграції з особливостями національного законодавства та соціокультурними традиціями. Крім того, у результаті проведеного дослідження встановлено, що позитивний досвід локального правового регулювання охорони праці може бути адаптований і впроваджений у національну українську практику.

ВИДИ ВІДОМЧИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Ярослав Анатолійович Петрук — 2026-04-23

У статті досліджуються види відомчих нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, які виступають важливими елементами відомчої діяльності правоохоронних органів. Актуальність теми зумовлена значною кількістю відомчих нормативних актів МВС України, що відрізняються за формою, змістом, сферою дії та юридичними наслідками, а також відсутністю їх чіткого нормативного закріплення на законодавчому рівні. У статті підкреслюється, що практичне значення класифікації полягає у впорядкуванні нормативного масиву, запобіганні дублюванню правових норм і спрощенні їх застосування у правозастосовній діяльності правоохоронних органів, тоді як теоретичне значення полягає у можливості глибшого розуміння правової природи, ієрархії та взаємодії різних видів відомчих актів у системі підзаконного регулювання. Проаналізовано наукові підходи українських учених-правознавців до визначення видів відомчих нормативно-правових актів, а також Закон України «Про правотворчу діяльність», Положення про Міністерство внутрішніх справ України, Рекомендацій з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актів, які регулюють питання відомчих нормативно-правових актів. Особливу увагу приділено проблемі класифікації відомчих нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України. Розглянуто різні наукові підходи до їх поділу за формою, предметом регулювання, цільовою спрямованістю, порядком прийняття та характером дії. Визначено основні форми відомчих нормативно-правових актів, такі як накази, положення, інструкції, правила, рішення, переліки. Зроблено висновок про відсутність єдиного підходу до їх класифікації та необхідність подальшого теоретичного осмислення і нормативного вдосконалення правового регулювання відомчої нормотворчості у сфері діяльності Міністерства внутрішніх справ України.

ПРАВОВІ ТРАНСПЛАНТАНТИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЮРИДИЧНОГО ПОЗИТИВІЗМУ

Анастасія Сапарова — 2026-04-23

У статті здійснюється теоретико-методологічний аналіз співвідношення підходу правових трансплантантів і традиції юридичного позитивізму в контексті сучасного порівняльного правознавства. Актуальність дослідження зумовлена інтенсивними процесами правової глобалізації, які сприяють активному запозиченню правових норм, інститутів та ідей між національними правопорядками, а також загострюють дискусії щодо природи права, механізмів його розвитку та ролі соціокультурного контексту у правових змінах. У центрі уваги перебуває концепція правових трансплантантів, сформульована А. Ватсоном, яка виходить із припущення про відносну автономію права та можливість перенесення правових норм між різними правовими системами без істотної трансформації їх змісту. У статті показано, що така позиція має очевидні точки дотику з юридичним позитивізмом, зокрема через нормоцентричний підхід, ігнорування позанормативних чинників та акцент на формальній визначеності права. Водночас доводиться, що зведення підходу правових трансплантантів до позитивістської парадигми є методологічно спрощеним і не відображає всієї складності цього феномену. Особливу увагу приділено науковій дискусії між прихильниками та критиками правових трансплантантів, зокрема аналізу аргументів П. Леграна, який ототожнює цей підхід із юридичним позитивізмом і піддає його критиці за ігнорування культурного виміру права, а також позиції М. Гражде, який заперечує таке ототожнення і наголошує на надпозитивістському характері правових запозичень. У статті обґрунтовується, що правові трансплантанти охоплюють не лише формально закріплені норми, але і доктринальні ідеї, стилі правового мислення та інтерпретаційні практики, що виходять за межі класичного позитивізму. Результати аналізу засвідчують, зо підхід правових трансплантантів не може бути однозначно інтерпретований у межах жодної з класичних теорій права. Він поєднує елементи нормативного аналізу з визнанням складних процесів смислової трансформації права, що дозволяє розглядати його як самостійний методологічний напрям у порівняльному правознавстві. Зроблені висновки мають значення для подальшого розвитку теорії права, методології порівняльно-правових досліджень та осмислення правових реформ в умовах європейської інтеграції України.

ПРАВОВА ДЕОНТОЛОГІЯ ТА ДУХОВНА ПЕДАГОГІКА ЯК ЄДИНИЙ ОСВІТНІЙ МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Богдан Степанович Сливка — 2026-04-23

Статтю присвячено проблематиці функціонування правової деонтології та духовної педагогіки як інтегрованого освітнього механізму формування відповідальної особистості. Дослідження спирається на аксіологічний, праксеологічний, антропологічний та системний підходи, що дозволило розкрити ціннісні, практичні та світоглядні виміри синергії духовних і деонтологічних імперативів. Звернуто увагу на рух «Духовності нового віку», який пропагує індивідуальну свободу вибору різних духовних цінностей з різних релігій на підставі внутрішнього сприйняття і світорозуміння. У науковій доктрині мовиться про духовну педагогіку, яка не передбачає прямого зв’язку з релігійними догмами. Підкреслено, що такий підхід відмови від сакральних цінностей має ризики розмивання духовного аксіологічного ядра, адже кожен в такому випадку стає «автором своєї релігії». Доведено, що поєднання таких світових тенденцій із загальною кризою духовних орієнтирів в системі освіти негативно впливає на формування відповідальної особистості – фахівця у галузі права. У зв’язку з цим наголошено на важливості конвергенції деонтологічних та духовних імперативів у правничій освіті та правничій діяльності. Духовна педагогіка посилює критичне мислення, збагачує правову свідомість, формує ціннісні орієнтири, «олюднює» правника, забезпечує вирішення соціальних конфліктів на основі духовних цінностей, визначає траєкторію духовного розвитку. Запропоновано з метою оптимізації освітнього процесу та успішної реалізації мети формування відповідальної особистості впроваджувати зміни в освітніх програмах, розширювати можливості набуття і вдосконалення загальних компетентностей та «м’яких» соціальних навичок, оновлювати навчально-методичні матеріали, трансформувати комунікацію між освітянином і здобувачем освіти. Водночас констатовано, що поряд із публічними інститутами не менш важливим є інститут сім’ї, в якому відбувається зростання правника, а також його внутрішня мотивація наблизитися до ідеалу компетентної, професійної, доброчесної та відповідальної особистості, прагнення «були людиною», про яке говорив Блаженніший Любомир Гузар.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ ДИСКУРС СУМІСНОСТІ НАРОДОВЛАДДЯ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Віталій Дмитрович Яремчук — 2026-04-23

У статті здійснено політико-правовий аналіз актуальної проблеми сумісності народовладдя та політичної еліти. Зазначено різнопланові, суперечливі підходи до розуміння термінів «народовладдя» й «політична еліта». Розглянуто вітчизняні та зарубіжні тлумачення терміну «політична еліта» – багатоструктурованого поняття, що характеризується як своєю зовнішньою, так і внутрішньою природою, навколоелітним середовищем, управлінською елітою, легітимністю, який включає, зокрема, до свого змісту лідерів із вищих структур різних рівнів влади; підпорядкованих їм бюрократів владних апаратів; регіональної та місцевої владної еліти; активістів правлячих політичних партій, об’єднань та рухів; опонуючої та аналогічно структурованої політичної контреліти; навколо-елітного оточення офіційних і неофіційних експертів тощо. Вказані антидемократичні ознаки політичної еліти, зокрема: тяжіння до закритості від публічного впливу на формування та контролю за ними; «фетишизація лідерів»; зрощення з олігархами у взаємних інтересах концентрації ресурсів; тяжіння до узурпації політичної влади й важелів впливу на неї засобами її централізації та бюрократизації. Відзначено атрибутивність політичної еліти в демократіях, обумовлену потребами виконання державою своїх функцій. Наголошено на силі демократії у регулюючому впливові на політичну еліту через виявлення довіри чи недовіри до неї, протестні рухи опору як форми реалізації реального народовладдя. Особливості політичної еліти України пояснені короткочасністю демократичного транзиту за умов недостатньої національної консолідованості. Наведено критерії ефективності діяльності політичної еліти та дані щодо результатів соціологічних вимірів народної довіри до політичної еліти в Україні. Наприкінці статті автори дійшли висновку про потребу проведення міждисциплінарного дискурсу сумісності народовладдя та політичної еліти в політологічному, правничому та філософському контекстах.