Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична)

ІНСТИТУТ ОКРЕМОЇ СУДДІВСЬКОЇ ДУМКИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНИ, НІМЕЧЧИНІ ТА США

Вікторія Віталіївна Корецька — 2025-12-30

Стаття присвячена комплексному порівняльному аналізу інституту окремої суддівської думки в Україні, Німеччині та США. Розглядаються правові основи, практичне застосування, функції, вплив на правову доктрину та суспільну легітимність судових рішень. Окремо аналізуються проблеми публічності, політизації та перспективи вдосконалення інституту в Україні, а також наводяться приклади значущих окремих думок суддів у різних правових системах. Досліджується інститут особливої думки судді як складова моделі судової поведінки. Аналізується його сутність, функціональне призначення та зв’язок із явищем суддівського розсуду. Показано, що особлива думка виконує роль легітимного механізму вираження позаправових факторів, які впливають на формування внутрішнього переконання судді. Доведено, що за умов меншої нормативної регламентації особлива думка є формою виходу за межі суддівського розсуду, не порушуючи принципів правосуддя та незалежності судді. Визначено суспільну функцію особливої думки як засобу демонстрації плюралізму позицій у межах судового органу. Встановлено, що проблематика суддівської думки та меж її реалізації набуває особливої актуальності в умовах зростання ролі судової влади в демократичному суспільстві. Водночас інститут особливої думки судді залишається малодослідженим елементом судової поведінки, який відображає не лише правові, а й позаправові аспекти прийняття судових рішень. Закцентовано увагу на тому, що інститут окремої суддівської думки в судах і правове підґрунтя цього явища є невід’ємною складовою демократичної правової культури, спрямованої на забезпечення реальної незалежності суддів і прозорості судового процесу. Його правове закріплення не лише гарантує свободу внутрішнього переконання суддів, а й стимулює розвиток правової доктрини та формування нових підходів у тлумаченні конституційних норм. Констатовано, що окрема думка слугує своєрідним механізмом внутрішньої критики, що сприяє підвищенню якості судових рішень і зміцненню довіри до судової влади, а порівняльне дослідження лише сприяє удосконаленню вищевказаних явищ та процесів.

АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ПОПЕРЕДНЬОГО ДОГОВОРУ, ЯКИЙ УКЛАДАЄТЬСЯ У СФЕРІ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ

Євгенія Анатоліївна Булат — 2025-12-30

Стаття присвячена висвітленню актуальних аспектів попереднього договору, що укладається у сфері трансферу технологій з урахуванням набутого міжнародного досвіду у цій сфері. Зазначено, що попередні договори застосовуються у різних сферах, і не тільки при регулюванні відносин, пов’язаних з укладенням договорів у сфері відчуження нерухомого чи рухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва, надання послуг або виконання робіт, тощо. Розглянуто попередній договір як правовий інструмент, що забезпечує належну організацію взаємовідносин між суб’єктами договірного процесу на підготовчому етапі укладення основних договорів, зокрема у сфері трансферу технологій та інтелектуальної власності. Визначено, що попередні договори мають значне практичне значення у міжнародній діяльності, де вони функціонують окремо або у формах меморандумів про взаєморозуміння, листів (протоколів) про наміри, угод про конфіденційність. В їх межах сторони узгоджують істотні умови подальшої співпраці, включаючи охорону конфіденційної інформації, визначення відповідальності за її розголошення та порядок компенсації витрат. Водночас, в Україні такі документи не мають обов’язкової юридичної сили, якщо в них не зафіксовано прямого волевиявлення сторін щодо надання їм статусу попереднього договору. Разом із тим, їх застосування є доцільним у процесі перемовин, оскільки вони дозволяють визначити засади майбутньої співпраці, зменшують ризики розголошення технічної чи комерційної інформації, а також сприяють створенню передумов для ефективного укладення основних договорів. Підкреслено, що укладення попередніх договорів у сфері інтелектуальної власності та трансферу технологій сприятиме удосконаленню правового механізму регулювання інноваційної діяльності, захисту патен- тоздатних рішень, ноу-хау, технічної документації та конфіденційної інформації. Такий підхід забезпечить підвищення правової визначеності у взаємодії між науковими установами, університетами державними і недержавними структурами і підприємствами.

ПОРУШЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА ЩОДО ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ: КЕЙС КОМАНДИРІВ ЗАХИСНИКІВ «АЗОВСТАЛІ» В КОНТЕКСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЖЕНЕВСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ІІІ 1949 РОКУ

Валерія Миколаївна Афтанасів — 2025-12-30

Стаття присвячена аналізу правового статусу військовополонених у контексті російсько-української війни. Особлива увага зосереджена на дослідженні кейсу переміщення командирів захисників «Азовсталі» до третьої держави – Туреччини – під особисті гарантії її керівництва. Наведений механізм не передбачений чинними нормами міжнародного гуманітарного права та не відповідає жодній із усталених моделей поводження з військовополоненими. У статті обґрунтовується, що подібна практика виходить за межі репатріації, інтернування чи обміну, і фактично формує нову, не описану раніше модель правового статусу. Окрему увагу авторів приділено інституційній поведінці міжнародних гуманітарних організацій, зокрема Міжнародного Комітету Червоного Хреста, який не забезпечив належного моніторингу умов утримання переміщених осіб та не здійснив публічного правового реагування. Очевидна пасивність розглядається як ознака делегітимації гуманітарного мандату через бездіяльність. На цьому тлі порушується питання вибіркової гуманізації, коли окремі військовополонені стають об’єктом дипломатичних жестів, а решта – залишаються в полоні без доступу до міжнародного захисту, що суперечить принципу недискримінації. У статті також аналізується неспроможність міжнародного гуманітарного права забезпечити примус до дотримання імперативних норм, зокрема в аспекті кваліфікації жорстокого поводження як воєнного злочину. Аргументується, що міжнародне гуманітарне право функціонує в режимі нормативної інерції, втрачаючи здатність реагувати на політичну інструменталізацію статусу військовополонених. У підсумку сформульовано низку проблемних питань, що потребують доктринального переосмислення, зокрема щодо меж нейтральності гуманітарних інституцій, ефективності механізмів контролю та перспектив оновлення структури правового регулювання в умовах гібридної війни.

МУНІЦИПАЛЬНА ВЛАДА В УКРАЇНІ У ПРОЦЕСІ ДЕМОКРАТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Володимир Васильович Буга — 2025-12-30

У статті досліджено особливості функціонування муніципальної влади в Україні в умовах демократичних трансформацій та визначено напрями її подальшого реформування. Проаналізовано сутність і зміст поняття муніципальної влади у сучасній науковій думці, розкрито її роль як ключового інституту публічного управління, що забезпечує реалізацію принципів місцевої демократії, участі громадян у прийнятті управлінських рішень і формуванні політики розвитку територіальних громад. Розглянуто еволюцію системи муніципального управління в Україні, зокрема етапи становлення та модернізації місцевого самоврядування в контексті політичних і соціально-економічних змін. Особливу увагу приділено аналізу сучасної моделі організації муніципальної влади, її структурним компонентам, механізмам взаємодії з державною владою та інститутами громадянського суспільства. З’ясовано, що ефективність функціонування муніципальної системи значною мірою залежить від рівня децентралізації, фінансової автономії місцевих громад і якості управлінських рішень. Визначено основні проблеми, що стримують розвиток муніципальної влади, серед яких – недостатня інституційна спроможність органів місцевого самоврядування, обмеженість ресурсів, недосконалість нормативно-правової бази та низький рівень громадської участі у процесах управління. Запропоновано напрями вдосконалення системи муніципального управління на основі принципів субсидіарності, демократизму, прозорості, підзвітності та ефективності. Обґрунтовано необхідність адаптації української моделі місцевого самоврядування до європейських стандартів, зокрема відповідно до положень Європейської хартії місцевого самоврядування. Методологічною основою дослідження є системний, інституційний, порівняльний і структурно-функціональний підходи, що забезпечили комплексне вивчення предмета дослідження. Об’єктом дослідження виступає система муніципальної влади в Україні, а предметом – організаційно-правові та управлінські засади її функціонування в умовах демократичних перетворень. Результати дослідження можуть бути використані для удосконалення механізмів муніципального управління, формування державної політики децентралізації та підготовки фахівців у сфері публічного адміністрування.

КОМПЕТЕНЦІЯ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ У КОНТЕКСТІ РОЗМЕЖУВАННЯ ВЛАДИ

Павло Вікторович Волвенко — 2025-12-30

У статті розглядаються базові теоретичні та конституційні питання компетенції Кабінету міністрів України та органів виконавчої влади. Актуальність теми статті зумовлена докорiнними змiнами у зовнішній та внутрішній політиці України, яка зорієнтована на інтеграцію у європейське та світове співтовариство, що логічно узгоджується із завданнями правової реформи. Наукова значимість статті полягає в тому, що вона присвячена з’ясуванню проблем розмежування правотворчих повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади під кутом зору європейських стандартів, що передбачає розробку теоретичних і методологічних підходів, які мають бути адекватними до загальної мети – наукового забезпечення гармонізації законодавства України з «acquis» Європейського Союзу та правовими стандартами Ради Європи. Науково цінним є підхід, який включає у предметну сферу дослідження питання що відносяться до загального і особливого теоретичного рівня. Слідуючи цій парадигмі у статті послідовно розглядаються тематики компетенції Кабінету міністрів України і органів виконавчої влади. Теоретичною основою дослідження виступають концепції верховенства права та розмежування влади. У такий спосіб забезпечується наукова послідовність і теоретична цілісність дослідження, що дозволяє вивчати проблематику адміністративно-правового регулювання системно та у зв’язку із практичними проблемами у конкретних сферах державного управління. Слід відзначити наукову новизну філософсько-теоретичного підходу у дослідженні питань компетенції органів виконавчої влади у площині принципів верховенства права та розмежування влади, що дозволяє висвітлити зв’язки з вихідними принципами Конституції України. Практична значимість статті презентується у сформульованих підходах і пропозиціях, що стосуються аналізу законодавчого визначення обсягу правотворчих повноважень органів виконавчої влади. Висвітлені теоретичні та законодавчі проблеми і пропозиції щодо їх юридичного розв’язання також мають розглядатись під кутом зору ефективності моделі державного управління, що дозволяє бачити і теоретично узгоджувати правові вимоги щодо гармонізації законодавства України з «acquis» Європейського Союзу та правовими стандартами Ради Європи з проблематикою державного менеджменту та економічною реформою. З цих позицій стаття виявляється важливим і науково цінним кроком, оскільки вносить свою частку ідей і підходів щодо вирішення наукових і практичних проблем що стосуються реалізації конституційної та адміністративної реформ в Україні та її інтеграції у європейський простір. Можна виокремити такі значущі висновки: а) визначення меж правотворчих повноважень виконавчої влади у площині принципів верховенства права і розмежування влад має ґрунтуватись на загальному принципі вилучення із компетенції виконавчої влади видання нормативно-правових актів, що втручаються у сферу відносин між приватними суб’єктами та між приватними суб’єктами й органами публічної влади, ці відносини є безпосереднім предметом законодавчого регулювання; б) прогалини, фрагментарність, надмірна абстрактність норм та інші недоліки як відомі проблеми чинного законодавства України стосуються сфери якості законодавчої діяльності ВРУ і не мають вирішуватись засобом «управлінської правотворчості» КМУ та інших органів виконавчої влади; в) до правотворчих повноважень органів виконавчої влади належать виключно ті, які є субсидіарними, тобто невіддільними від функціональних можливостей управління в конкретних сферах і галузях та щодо внутрішньої організаційної будови самих органів державного управління; г) органи виконавчої влади можуть наділятись, у разі нагальної потреби, у конкретних обставинах, більш широкими правотворчими повноваженнями, але в кожному випадку це вимагає окремого рішення ВРУ щодо делегування відповідних повноважень стосовно прийняття конкретного нормативно-правового акта.

ВИКОРИСТАННЯ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ МЕХАНІЗМІВ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА В УКРАЇНІ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

Максим Валерійович Гаріфуллін — 2025-12-30

Домашнє насильство залишається однією з найбільш складних і суспільно небезпечних соціально-правових проблем сучасної України, що має системний характер та потребує комплексного реагування з боку держави. Попри наявність спеціального законодавства та поступове формування інституційної системи протидії цьому явищу, рівень поширеності, латентності та повторюваності домашнього насильства свідчить про наявність істотних прогалин у механізмах забезпечення безпеки постраждалих осіб. Особливої актуальності ця проблема набула в умовах пандемії COVID-19 та воєнного стану, коли соціально-економічні та психологічні чинники сприяли загостренню насильницької поведінки у сімейному середовищі. Метою дослідження є комплексний аналіз публічно-правових механізмів, що застосовуються в Україні для забезпечення безпеки осіб, постраждалих від домашнього насильства, а також виявлення проблем їх правового регулювання і практичного застосування з урахуванням міжнародних стандартів та національної правозастосовної практики. У статті особливу увагу приділено з’ясуванню ролі держави у негайному припиненні насильства, запобіганні його повторенню та створенні умов для ефективного захисту прав і свобод постраждалих осіб. Методологічну основу дослідження становить поєднання загальнонаукових і спеціально-юридичних методів пізнання. Формально-юридичний метод використано для аналізу норм Конституції України, Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», адміністративного та кримінального законодавства. Порівняльно-правовий метод дозволив зіставити національні підходи до протидії домашньому насильству з міжнародними стандартами та практикою країн Східної Європи. Системно-структурний, логіко-правовий, статистичний та аналітичний методи застосовано для комплексного дослідження публічно-правових механізмів як цілісної системи та оцінки ефективності їх реалізації. У результаті дослідження з’ясовано, що публічно-правові механізми захисту постраждалих від домашнього насильства являють собою сукупність владно-розпорядчих, імперативних та примусових заходів, спрямованих на оперативне реагування держави на загрози життю та здоров’ю людини. До основних таких механізмів віднесено термінові заборонні та обмежувальні приписи, адміністративні заходи впливу, профілактичний облік кривдників, направлення на корекційні програми, а також діяльність органів поліції, судів, органів опіки та соціальних служб. Обґрунтовано, що обмежувальні приписи мають превентивний характер і є одним із найбільш ефективних інструментів короткострокового забезпечення безпеки постраждалих осіб. Разом із тим встановлено, що ефективність публічно-правових механізмів знижується через формальний підхід до оцінки ризиків, недостатній контроль за виконанням приписів, слабку міжвідомчу координацію та низький рівень поінформованості постраждалих щодо доступних інструментів захисту. У статті обґрунтовується необхідність удосконалення нормативного регулювання, розвитку міждисциплінарних моделей реагування, посилення превентивної складової адміністративних заходів та адаптації міжнародних стандартів до національних умов. Зроблено висновок, що подальший розвиток і практичне вдосконалення публічно-правових механізмів є важливою умовою підвищення рівня безпеки осіб, постраждалих від домашнього насильства, зменшення його латентності та формування ефективної системи державного захисту прав людини в Україні.

АНТИКОРУПЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ У СФЕРІ МЕДИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ: ПРАВОВІ ТА ЕТИЧНІ ВИКЛИКИ

Юрій Юрійович Козар — 2025-12-30

Статтю присвячено комплексному аналізу антикорупційних механізмів у сфері медичних досліджень крізь призму правових та етичних викликів, з особливим акцентом на дослідженнях, спрямованих на профілактику алкогольного та наркотичного сп’яніння. Актуальність теми зумовлена зростанням корупційних ризиків у медичній та науковій сферах, що проявляються у непрозорому фінансуванні, конфліктах інтересів, маніпуляціях результатами досліджень та порушеннях принципів наукової доброчесності. Такі явища підривають довіру суспільства до науки, знижують ефективність профілактичних програм і можуть мати безпосередні негативні наслідки для громадського здоров’я. У статті обґрунтовано, що дослідження профілактики алкогольного та наркотичного сп’яніння є особливо вразливими до корупційних впливів через поєднання значного соціального значення, державного та приватного фінансування, а також залучення вразливих груп населення. Автором проаналізовано основні форми корупційних проявів у медичних дослідженнях, зокрема фальсифікацію та селективне подання даних, приховані джерела фінансування, порушення протоколів клінічних випробувань і неефективний етичний нагляд. Окрему увагу приділено інституційним та правовим механізмам запобігання корупції в Україні. Розглянуто роль Національного агентства з питань запобігання корупції, правоохоронних органів, антикорупційних судів та етичних комітетів медичних установ. Підкреслено значення внутрішніх антикорупційних процедур, систем комплаєнсу, внутрішніх аудитів і навчання персоналу як практичних інструментів зниження корупційних ризиків у науковій діяльності. У контексті міжнародних стандартів у статті здійснено порівняльний аналіз української практики з положеннями Гельсінської декларації Всесвітньої медичної асоціації, настановами ВООЗ, CIOMS та стандартами реєстрації клінічних випробувань. Доведено, що міжнародні підходи акцентують на прозорості фінансування, обов’язковому розкритті конфліктів інтересів, реєстрації досліджень у відкритих реєстрах і публікації всіх результатів, включно з негативними. Водночас виявлено низку проблем у впровадженні цих стандартів в українській науковій практиці, зокрема фрагментарність контролю та обмежену ефективність механізмів моніторингу доброчесності. Стаття також враховує напрацювання сучасних зарубіжних і вітчизняних досліджень, присвячених науковій недоброчесності, корупційним ризикам у медицині та ролі інституційного контролю, які планується використати як додаткову теоретичну й методологічну основу подальших наукових розвідок. У висновках сформульовано рекомендації щодо вдосконалення законодавчих, інституційних та організаційних механізмів запобігання корупції у медичних дослідженнях, з урахуванням специфіки досліджень профілактики алкогольного та наркотичного сп’яніння та необхідності підвищення рівня суспільної довіри до наукових результатів.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЗАКОННЕ ЗАВОЛОДІННЯ ТРАНСПОРТНИМ ЗАСОБОМ

Роман Львович Максимович — 2025-12-30

Стаття присвячена з’ясуванню окремих питань відносно незаконного заволодіння транспортним засобом. Аналізуються особливості висвітлення даного питання за чинним кримінальним кодексом України. Наведено поняття «незаконне заволодіння транспортним засобом». Окреслено суміжні склади кримінальних правопорушень. Наведено випадки, коли за вчинення незаконного заволодіння транспортним засобом призначається додаткове покарання у вигляді конфіскації майна. Зазначено ознаки основного складу злочину та особливо-кваліфікованого складу злочину. Продемонстровано вплив мотиву і мети вчинення кримінального правопорушення на розмежування відповідних суспільно небезпечних діянь. Акцентовано на тому, що метою незаконного заволодіння є його вилучення у власника чи користувача всупереч його волі з будь-якою метою. З’ясовано основний родовий та безпосередній об’єкт кримінального правопорушення. Визначено, що родовим об’єктом складу злочину «незаконне заволодіння транспортним засобом» є безпека руху та експлуатації транспорту. Визначено, що основним безпосереднім об’єктом виступають відносини власності, а додатковим факультативним об’єктом може бути безпека функціонування транспортних засобів, життя і здоров’я людей. Визначено способи вчинення кримінального правопорушення «незаконне заволодіння транспортним засобом». Під час шахрайства також не можна вважати, що заволодіння майном здійснюється всупереч волі потерпілої особи. У випадку вчинення особою такого кримінального правопорушення, як вимагання, слід розуміти, що для нього характерним є те, що отримання суб’єктом майна, права на майно чи здійснення на його користь дій майнового характеру відбувається також ніби за волею потерпілої особи, водночас це волевиявлення не є справжнім, а є спотвореним і становить реакцію на дії вимагателя, які полягають у протиправній вимозі передати майно під погрозою насильства щодо потерпілого чи його близьких родичів, обмеження їхніх прав, свобод або законних інтересів, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, а також розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці. Таким чином, при здійсненні такого кримінального правопорушення, як вимагання, аналогічно немає підстав вважати, що відповідне суспільно небезпечне діяння здійснюється всупереч волі потерпілої особи, як це передбачено пунктом 1 примітки до статті 289 КК України щодо незаконного заволодіння транспортним засобом. Що стосується таких теоретично можливих способів незаконного заволодіння транспортним засобом, як привласнення, розтрата або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, то вважаємо, що вони також неможливі. Для цих трьох форм розкрадання обов’язково має бути наявне особливе правове становище суб’єкта кримінального правопорушення щодо майна, яке виступає предметом відповідного складу кримінального правопорушення. Таке особливе правове становище суб’єкта складу кримінального правопорушення було підставою для поєднання їх законодавцем в одній статті Особливої частини КК України. У зв’язку із цим, при викраденні майна будь-яким із даних трьох способів не відбувається заволодіння ним всупереч волі власника чи користувача.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОЦІНКА ПОВЕДІНКИ ОСОБИ НА ПОЧАТКОВИХ СТАДІЯХ ДОМАГАННЯ ДИТИНИ ДЛЯ СЕКСУАЛЬНИХ ЦІЛЕЙ

Анна Дмитрівна Тищенко — 2025-12-30

Стаття присвячена комплексному аналізу кримінально-правової оцінки поведінки особи на початкових стадіях домагання дитини для сексуальних цілей відповідно до статті 156-1 Кримінального кодексу України. Актуальність дослідження зумовлена зростанням кількості сексуальних посягань на дітей в умовах активного розвитку цифрових технологій та поширення комунікації через мережу Інтернет, що сприяє виникненню нових форм латентної злочинної поведінки, зокрема так званого «грумінгу». Такі дії часто не супроводжуються негайним фізичним насильством, проте становлять значну суспільну небезпеку через спрямованість на подальшу сексуальну експлуатацію дитини. У статті розкрито зміст об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 156-1 КК України, з урахуванням її усіченого характеру. Обґрунтовано, що для наявності складу цього правопорушення необхідне поєднання двох обов’язкових елементів: пропозиції зустрічі неповнолітній особі з відповідною спеціальною метою та вчинення хоча б однієї дії, спрямованої на те, щоб така зустріч відбулася. Особливу увагу приділено аналізу дій, які можуть визнаватися такими, що спрямовані на організацію зустрічі, як у реальному середовищі, так і з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем і технологій. Водночас у роботі акцентується увага на проблемі відмежування кримінально караної поведінки від дій, що перебувають на стадії формування умислу або готування до злочину та не утворюють об’єктивної сторони складу правопорушення. Проаналізовано типові приклади некараних дій, зокрема загальне спілкування з дитиною в соціальних мережах, абстрактні або гіпотетичні висловлювання щодо можливості зустрічі, флірт чи прояви симпатії, які не супроводжуються конкретними організаційними кроками. Обґрунтовано, що відсутність хоча б одного з обов’язкових елементів об’єктивної сторони виключає кримінальну відповідальність за ст. 156-1 КК України. Окремо розглянуто проблемні аспекти правозастосовної практики, пов’язані з відсутністю чітких законодавчих критеріїв для оцінки дій, спрямованих на забезпечення зустрічі, що створює ризик надмірно широкого тлумачення кримінально-правової норми. Наголошено, що усічена конструкція складу цього кримінального правопорушення, з одного боку, має превентивне значення та спрямована на посилений захист дитини, а з іншого потребує особливо зваженого підходу до доказування з метою дотримання принципів справедливості та пропорційності кримінальної відповідальності. Зроблено висновок, що ефективне застосування ст. 156-1 КК України можливе лише за умови чіткого розмежування кримінально караної поведінки та некараних підготовчих дій, а також подальшого наукового осмислення меж криміналізації поведінки на початкових стадіях домагання дитини для сексуальних цілей.

ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ДІТЕЙ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Андрій Ярославович Хитра — 2025-12-30

Стаття присвячена дослідженню процесуальних та криміналістичних особливостей проведення допиту неповнолітніх осіб, які постраждали від торгівлі людьми. Проаналізовано положення Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), зокрема статті 226, яка регламентує допит малолітніх та неповнолітніх осіб. Розглянуто специфіку психологічного стану дітей-жертв торгівлі людьми, їх травматизацію та особливості взаємодії з правоохоронними органами. Досліджено міжнародну практику проведення допитів неповнолітніх жертв злочинів, зокрема Протокол NICHD (National Institute of Child Health and Human Development), який широко застосовується у США, Великій Британії, Нідерландах, Ізраїлі та інших країнах. Проаналізовано положення Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (Лансаротська конвенція) та Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми. Встановлено, що діти-жертви торгівлі людьми потребують особливого підходу при проведенні допиту через підвищену вразливість, страх перед торговцями людьми, недовіру до правоохоронних органів та посттравматичний стресовий розлад. Визначено необхідність створення комфортного середовища для допиту, застосування техніки відкритих питань, залучення психологів та соціальних працівників, використання спеціально обладнаних приміщень («зелених кімнат»). Розроблено практичні рекомендації щодо вдосконалення процедури допиту дітей-жертв торгівлі людьми в Україні з урахуванням міжнародного досвіду та вимог національного законодавства. Обґрунтовано доцільність впровадження структурованих протоколів допиту, які базуються на науково-доказових методах, підвищення кваліфікації слідчих та прокурорів у сфері роботи з травмованими дітьми, забезпечення відеофіксації допитів для мінімізації повторних процесуальних дій.

ВИКОРИСТАННЯ ЗАОЧНОГО (СПЕЦІАЛЬНОГО) ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ПІД ЧАС ВОЄННОГО СТАНУ: ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

Руслан В’ячеславович Яцкевич — 2025-12-30

Стаття присвячена комплексному аналізу застосування спеціального (заочного) досудового розслідування в Україні в умовах воєнного стану та дослідженню проблем забезпечення справедливого судового розгляду в ситуаціях, коли підозрюваний перебуває за межами контролю держави, на тимчасово окупованій території або за кордоном. Автор підкреслює, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації кардинально змінила кримінально-процесуальну практику, збільшивши кількість випадків, коли особу неможливо належно викликати чи повідомити традиційними засобами, а тому правоохоронні органи дедалі частіше ініціюють заочне провадження, передбачене ст. 2971 КПК України. Показано, що ефективність цього інституту напряму залежить від дотримання принципів змагальності, рівності сторін, належного інформування підозрюваного та реальної можливості для нього поновити свої процесуальні права після повернення. У роботі детально розглянуто законодавчі передумови та процедури спеціального досудового розслідування, зокрема вимоги до повідомлення про підозру та викликів, порядок оприлюднення повісток у загальнодержавних ЗМІ та на офіційному сайті Офісу Генерального прокурора, а також умови, за яких слідчий суддя може надати дозвіл на проведення заочного провадження. Показано, що попри чітку формальну регламентацію, практичне застосування норм нерідко супроводжується проблемами підтвердження місця перебування підозрюваного, неналежною перевіркою фактів його інформування, нечіткістю критеріїв встановлення ухилення від слідства та формалізмом у виконанні вимог щодо викликів. Значне місце у статті відведене аналізу судової практики, у тому числі рішень Вищого антикорупційного суду та Верховного Суду. Наведено приклади, коли суди як задовольняли клопотання про проведення заочного провадження, так і відмовляли через недостатність доказів належного повідомлення або відсутність підтверджень, що особа свідомо ухилялася від правосуддя. Підкреслено, що така непослідовність у підходах створює ризики порушення прав підозрюваних і потребує нормативного уточнення. Особливу увагу приділено стандартам Європейського суду з прав людини щодо провадження in absentia. На основі рішень «Colozza v. Italy», «Krombach v. France», «Sejdovic v. Italy» визначено чотири ключові умови, яких має дотримуватися держава: доведення належного повідомлення особи, гарантія права на повторний розгляд справи після повернення, забезпечення ефективної участі захисника та дотримання змагальності. Порівняння цих стандартів із нормами українського законодавства дає змогу виявити випадки, коли забезпечуються лише формальні вимоги, тоді як змістовні гарантії залишаються частково невиконаними. У дослідженні також окреслено проблеми повторного розгляду справ після повернення особи, зокрема обмеженість підстав для скасування заочного вироку та відсутність усталеної практики «de novo» пергляду. Автор підкреслює, що реальна реалізація цього механізму є ключовою гарантією справедливого суду та необхідно узгоджується зі стандартами ЄСПЛ. У висновках обґрунтовується потреба уточнення процедур повідомлення, удосконалення судового контролю за ініціюванням спеціального провадження, розширення підстав для повторного розгляду справ та посилення ролі захисника. Автор доходить висновку, що ефективність спеціального досудового розслідування може бути забезпечена лише за умови поєднання оперативності кримінального переслідування з безумовним дотриманням базових процесуальних прав людини навіть у контексті воєнного стану.

ЦИФРОВИЙ ПРОСТІР ЯК ЕКОСИСТЕМА ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ПОДОЛАННЯ БАР’ЄРІВ ІНКЛЮЗИВНОСТІ

Ольга Олегівна Барабаш — 2025-12-30

У статті здійснено правовий аналіз цифрового простору як багатовимірної екосистеми, у межах якої відбувається реалізація прав людини та формування нових механізмів подолання бар’єрів інклюзивності, зокрема в умовах воєнного стану. Підкреслено, що цифровізація суспільних процесів, будучи каталізатором розширення автономії особи, водночас актуалізує ризики цифрової нерівності, алгоритмічної дискримінації, порушення приватності та звуження доступу до соціально значущих послуг для вразливих категорій населення. З опорою на сучасні міжнародні дослідження про становище осіб з інвалідністю в Україні в умовах війни, розкрито феномен «подвійної вразливості», коли фізичні та соціальні бар’єри посилюються цифровими, формуючи перешкоди у доступі до медичних, реабілітаційних, інформаційних та адміністративних сервісів. У центрі аналізу – правові моделі забезпечення цифрових прав у контексті загальнотеоретичних підходів та вітчизняних досліджень цифрової інклюзивності. Особливу увагу приділено практиці ЄСПЛ, яка, хоч і не виокремлює цифрові права як самостійну категорію, поступово формує правові стандарти доступу до Інтернету та гарантії свободи вираження в онлайн-середовищі. У статті доведено, що цифрова інклюзивність у період війни набуває характеру правового імперативу: нестабільність зв’язку, кібератаки та обмеження доступу до цифрової інфраструктури здатні безпосередньо впливати на реалізацію прав людини, ставлячи під загрозу гідність, безпеку та життєво важливі потреби громадян. Розкрито значення інтеграції інклюзивних цифрових сервісів, зокрема таких, як платформа «Цифрова інклюзія», що демонструє ефективність міжсекторального партнерства та можливість перетворення цифрових технологій на інструмент комунікативної автономії й реальної участі людей з особливими потребами у суспільному житті. Обґрунтовано, що в умовах війни цифрова екосистема виконує не лише сервісну функцію, а й стає простором фіксації права, інструментом доведення воєнних злочинів, гарантією доступу до держави та соціальної підтримки. Наприкінці авторкою зроблено висновок про необхідність формування в Україні цілісної моделі цифрових прав та інклюзивної цифрової політики, здатної забезпечити баланс між технологічним прогресом, безпекою та гуманістичним виміром правової системи.