ВИКОРИСТАННЯ ЗАОЧНОГО (СПЕЦІАЛЬНОГО) ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ПІД ЧАС ВОЄННОГО СТАНУ: ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

Анотація

Стаття присвячена комплексному аналізу застосування спеціального (заочного) досудового розслідування в Україні в умовах воєнного стану та дослідженню проблем забезпечення справедливого судового розгляду в ситуаціях, коли підозрюваний перебуває за межами контролю держави, на тимчасово окупованій території або за кордоном. Автор підкреслює, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації кардинально змінила кримінально-процесуальну практику, збільшивши кількість випадків, коли особу неможливо належно викликати чи повідомити традиційними засобами, а тому правоохоронні органи дедалі частіше ініціюють заочне провадження, передбачене ст. 2971 КПК України. Показано, що ефективність цього інституту напряму залежить від дотримання принципів змагальності, рівності сторін, належного інформування підозрюваного та реальної можливості для нього поновити свої процесуальні права після повернення. У роботі детально розглянуто законодавчі передумови та процедури спеціального досудового розслідування, зокрема вимоги до повідомлення про підозру та викликів, порядок оприлюднення повісток у загальнодержавних ЗМІ та на офіційному сайті Офісу Генерального прокурора, а також умови, за яких слідчий суддя може надати дозвіл на проведення заочного провадження. Показано, що попри чітку формальну регламентацію, практичне застосування норм нерідко супроводжується проблемами підтвердження місця перебування підозрюваного, неналежною перевіркою фактів його інформування, нечіткістю критеріїв встановлення ухилення від слідства та формалізмом у виконанні вимог щодо викликів. Значне місце у статті відведене аналізу судової практики, у тому числі рішень Вищого антикорупційного суду та Верховного Суду. Наведено приклади, коли суди як задовольняли клопотання про проведення заочного провадження, так і відмовляли через недостатність доказів належного повідомлення або відсутність підтверджень, що особа свідомо ухилялася від правосуддя. Підкреслено, що така непослідовність у підходах створює ризики порушення прав підозрюваних і потребує нормативного уточнення. Особливу увагу приділено стандартам Європейського суду з прав людини щодо провадження in absentia. На основі рішень «Colozza v. Italy», «Krombach v. France», «Sejdovic v. Italy» визначено чотири ключові умови, яких має дотримуватися держава: доведення належного повідомлення особи, гарантія права на повторний розгляд справи після повернення, забезпечення ефективної участі захисника та дотримання змагальності. Порівняння цих стандартів із нормами українського законодавства дає змогу виявити випадки, коли забезпечуються лише формальні вимоги, тоді як змістовні гарантії залишаються частково невиконаними. У дослідженні також окреслено проблеми повторного розгляду справ після повернення особи, зокрема обмеженість підстав для скасування заочного вироку та відсутність усталеної практики «de novo» пергляду. Автор підкреслює, що реальна реалізація цього механізму є ключовою гарантією справедливого суду та необхідно узгоджується зі стандартами ЄСПЛ. У висновках обґрунтовується потреба уточнення процедур повідомлення, удосконалення судового контролю за ініціюванням спеціального провадження, розширення підстав для повторного розгляду справ та посилення ролі захисника. Автор доходить висновку, що ефективність спеціального досудового розслідування може бути забезпечена лише за умови поєднання оперативності кримінального переслідування з безумовним дотриманням базових процесуальних прав людини навіть у контексті воєнного стану.